Крижана усмішка - Страница 7


К оглавлению

7

ШИРОКОФОРМАЛЬНИЙ ФІЛЬМ.

ПАРОДИСТ-РЕЦИДИВІСТ.

ПЕРШОВІДКРИВАЧ ПЛЯШОК.

ФОТОГІГІЄНІЧНИЙ.

— ЮПІТЕР, ТИ СЕРДИШСЯ? ЗНАЧИТЬ, Я НЕПРАВИЙ.,

ПРОКРУСТОВЕ ЛОЖЕ: КРІСЛО-ДИВАН?

— ПОКІРНУ ГОЛОВУ МЕЧ НЕ БЕРЕ… ПОВІСИТИ!

“ЕВРИКА!” — РАДІСНО ВИГУКНУВ АРХІМЕД, ЗАЙШОВШИ ДО ГОСПОДАРЧОГО МАГАЗИНУ.

— ТРЕТЬОГО НЕ ДАНО! — БІДКАЛИСЯ ДВОЄ БІЛЯ ГАСТРОНОМА.

ПОЖИНАВ ЛАВРОВИЙ ЛИСТ.

ЧЕРЕЗ ТЕРНИ — ДО ДІРОК.

ПЕРЕЙШОВ РУБІКОН, ЩОБ ДОБУТИ КОМБІКОРМ.

— СКАЖИ МЕНІ, ХТО ТВІЙ ВОРОГ, І ТОДІ Я ЗМОЖУ ВЧАСНО ПЕРЕЙТИ НА ІНШИЙ БІК ВУЛИЦІ.

ЙОМУ ВСМІХНУЛАСЯ ГІРКА ДОЛЯ.

АСПІРАНТ: “Я МИСЛЮ, ЗНАЧИТЬ, Я ІСНУЮ НА СТО ДВАДЦЯТЬ КАРБОВАНЦІВ”.

НА ПАРНАС ПРАГНУТЬ НАВІТЬ ТІ, ХТО ДОСЯГ ОЛІМПУ.

ФІЛОСОФСЬКА ЛІНГВІСТИКА АБО НЕ ОСТАННІ З МОГІКАН

Двоє бородатих діток реактивної епохи чалапали бульваром.

Сунули в ногу з віком: у міні-чоботях плюс — дідівські кожушки, кастровані до пан-європейського рівня; техаські джинси одеського пошиву; максі-окуляри “Очі, як ночі…”.

Коротше — супер-клас. Квазі-мода. Еліта! Першої-ліпшої репродукції.

А еліта не плює на моду. Еліта плює на умовності. В даному разі акуратно обпльовувався “отих тополь приречений кортеж” і тлінний гудрон.

Міжплювальні паузи заповнював інтелект:

— Як сабантуй?

— Залізобетон!

— Набралися у дрободан?

— До потєрі сознатєльності.

— Предки не засікли?

— Відвалили на тачці в Одесу.

— Везуха!

— Не кажи!

— Як твоя чува?

— Цвіте і пахне.

— Нові кадришки були?

— Про що ти шепчеш! Такі лушпайки — закачаєшся)

— Я теж одну склеїв. Екстер’єр — блєск!

— Приговорив?

— Давить форс.

— А жити треба…

— А жити ні з ким…

— От і живеш з ким попало…

— Кльовий текст!

— Будь спок!

— Похиляли на похмеляж?

— Пас. Треба вкапувати.

— Був шухер?

— Ідейні накапали. Викликають на килим.

— Вставлять клістир?

— З товченим склом і мідним наконечником!

— Кошмар!

— Кіно і німці!

— Трухаєш?

— В гробу я їх бачив…

— У білих тапочках…

— Сорок п’ятого розміру…

— На вечір є варіант?

— Сінема в писклубі. Імпорт.

— Стріляють?

— Самі бомби і секс-бомби!

— Потрясно!

— Модерняга!

— А потім — на мою хату.

— Годиться! Маг скрипить?

— Лабає на всі сто. Записи — ляжеш! Джонс, Хемпердінк, Рафаель, блатна класика…

— Шик!

— Ну! Сармак є?

— П’ять монет — розкурочив діда.

— Забашляєш на банку бренді?

— Ну! А закусон?

— Харчшик! Сало, шинка, кров’янка, буженинка.

— О’кейчик! Сільські аборигени підкинули?

— Папахен предка, як завжди, розколовся на сувенір.

— Що з них більше візьмеш?

— Хутір!

— Прерії!

— Чао!

— Салют!

І вони зайшли у храм науки.

Перший повернув на філологічний факультет.

Другий — на філософський.

СЕРВІС

Перша фраза мого чергового репортажу народилася легко.

“Як тісно переплелися в нашому житті суспільне й особисте!” — написав я. І відразу згадав, що маю вирішити кілька невідкладних особистих справ.

— Іду перевіряти факти! — солідно збрехав я секретарці і втік з редакції.

Програма-мінімум була такою: спочатку до перукарні, потім — в магазини, ще — пломбування зуба, п’яте-десяте і… якраз встигну забрати на службі портфеля. Підійшов до перукарні і вперся лобом у табличку:

“Перукарня працює щоденно, крім неділі. Вихідний день — вівторок”.

Був вівторок.

“О всесильний законе єхидства! — подумав я. — Хто відкриє твій таємничий механізм, хто нарешті…”

— В “Дарах ланів” тараню дають! — почувся схвильований голос. Я плюнув на філософію і побіг за дефіцитним продуктом. Черга звивалася гігантською анакондою. Я записався п’ятисотим (почесним!) прихильником тарані і побіг до прилавка стежити за порядком.

Дефіцит відпускала одна ледь жива душа. Поряд, у бакалійному відділі, шість метких продавщиць переставляли бляшанки з полиці на полицю, їх дії корегував якийсь чолов’яга в брудному халаті і з хронометром в руці.

— Батьку! — гукнув я. — Перекиньте сюди кількох дівчат, бо черга от-от сягне кордонів нашої неосяжної Вітчизни!

Чолов’яга з хронометром повернув до мене фізію, зрошену творчим потом.

— Прошу не зривати впровадження наукової організації праці! — визвірився він. — Валюнтарист!

Я зніяковів і ретирувався в чергу. Попереду мене залишалось дванадцять покупців, коли тараня закінчилась.

Із почуттям інтелектуальної неповноцінності я подався до універмагу. У відділі “Сорочки для чоловіків усіх розмірів” сиділа хімічна красуня і читала книжку.

“Штрих висхідного рівня культури”, — відзначив я і люб’язно запитав:

— Дівчино, яка сорочка мені до лиця?

— Арештантська!

Я відчув, що перевтілююсь у телеграфний стовп,

— Повилазило? Не бачите, що в нас відкрита викладка товарів? Дєрьовня! Заллють очі горілкою і чіпляються…

— Та як ви смієте!.. Отаке культурне обслуговування?!

— Нині служниць нема!

— Але ж — сервіс! План товарообігу, нарешті…

— Ха! План ми закрили на трикотажних сорочках…

— Дайте книгу скарг!

— Ой держіть мене ззаду, бо я зараз впаду! — зареготала юна відьма. — Він читати не вміє… — І вона тицьнула манікюром у плакат, що майорів над прилавком.

7