Крижана усмішка - Страница 12

Ура! Сьогодні вперше вибив норму! Тіло аж гуде! Жаль, що не підвернувся кореспондент. Маміта підкинула телеграфом тридцятку. Леся Бігуді нарешті виписали з карантину, і ми на радощах поперли у магазинчик, який діти називають “монополькою”. Зустріли біля стойки (тут за неї править діжка) знайомих механізаторів і вирішили напоїти їх. Як вони донесли нас до хати Улити Луківни, ми не запам’ятали…

Зранку мене страшенно нудило. Я вирішив не добивати своє здоров’я (воно дається один раз!) і на роботу не пішов. Лесь сказав, що вихований на гуманістичних традиціях, і його совість не дозволяє залишити товариша в біді,

Бабка Улита порадила нам ретельніше берегти своє здоров’я, тим паче, що сто років тому по цих місцях пройшла чума. Кепкує чи що? Все ж вирішив із завтрашнього ранку чистити зуби.

Ходили в “монопольку” для повернення апетиту і по дорозі побачили у вікні сатири ганебну карикатуру: я і Лесь прикриваємось щитами у виді лікарняних бюлетнів і відбиваємо атаку помідорів пляшками-булавами. Пошлість! Примітив!

З горя взяли пляшку коньяку, хоч мали намір пити тільки пиво…

Вів ля мезон! Нарешті їдемо додому, Правда, радість зустрічі була дещо затьмарена. На урочистих зборах усі одержали грошові премії, а Люська, Колька і Володька ще й фотоапарати. Мені ж і Лесику дісталася гран-дуля і гвалт, що ми недостойні, що з нами буде окрема розмова в альма матер. Ха! Чхати я хотів! В альма матер ще не знають мою матір Альму Пилипівну! Застарілий плеврит, та її істерика, та лантух нових медичних довідок свою справу зроблять!

А загалом настрій бадьорий, тонус підвищений, загар африканський, ще й прибавка п’ять кілограмів живої ваги… Що там не кажіть, а здорове трудове життя на лоні природи якось облагороджує людину!

КОНТЕКСТИ

ІНКОЛИ УВІНЧАННЯ НАГАДУЄ РОЗВІНЧАННЯ.

КІНОКООПЕРАТОР.

РАЙОН ВІЧНОТ МЕРЗОТИ.

СПОДІВАВСЯ НА ПАМ’ЯТНИК ПО СМЕРТІ, А ЙОГО ВИСІКЛИ ЩЕ ЗА ЖИТТЯ.

ПРАВИЛА ДОБРОГО МОВЕТОНУ.

ПІДБАДЬОРЮВАВ ЗНЕСИЛЕНОГО БОКСЕРА: “ВИЩЕ ГОЛОВУ!”

З РАПОРТУ: “ПОТОНУВ У ДИПЛОМАТИЧНИХ КАНАЛАХ”.

ЧЕРЕЗ ЦЮ ГОРІЛКУ І ВИНА НІКОЛИ ВИПИТИІ

ДУМКИ ІНКОЛИ ПРИХОДИЛИ В ЙОГО ГОЛОВУ І З ЖАХОМ РОЗБІГАЛИСЯ.

ЗБІЛЬШИМО ВИРОБНИЦТВО ТВОРІВ ШИРОКОГО ВЖИТКУ!

ВСІ НАЧАЛЬНИКИ РОЗУМНІ? ПРИКИДАЄТЕСЯ ДУРНИКАМИ?

З РЕЦЕНЗІЇ: “У ПРОГРАМІ ВИСТУПИЛИ ТАКОЖ КІЛЬКА МАЛОВІДОМИХ НАРОДНИХ АРТИСТІВ”.

НЕМА ЗАХИСТУ ЛИШЕ ВІД БЕЗДОКАЗОВОЇ КРИТИКИ.

ГРАТИ В КІШКИ-МИШКИ З ЛІТЕРАТУРОЮ ЩЕ НЕ ЗНАЧИТЬ БУТИ ДИТЯЧИМ ПИСЬМЕННИКОМ.

МАЛО ХУДОЖНИКІВ-МОНУМЕНТАЛІСТІВ, ЗАТЕ ДО БІСА ХУДОЖНИКІВ-МОМЕНТАЛІСТІВ.

ДІЙШОВ ДО ІДІОТИЗМУ, АЛЕ НЕ ЗУПИНИВСЯ НА ДОСЯГНУТОМУ.

РІВЕНЬ СВІТОВИХ СТАНДАРТІВ — ЦЕ ПЕРШ ЗА ВСЕ НЕСТАНДАРТНИЙ РІВЕНЬ.

КАЇН: “ВСІ ЛЮДИ — БРАТИ?”

КРЕДОЗДАТНІСТЬ.

ВІДОМІ ТРОПИ ЗАВОДЯТЬ У ПОЕЗІЇ НА МАНІВЦІ.

НЕГР: “СПРОБУЙ ЗАСПІВАТИ ГІМН ДЕМОКРАТІЇ, НЕ МАЮЧИ НІЯКОГО ГОЛОСУ”.

ЕХ, ЯКБИ МОЖНА БУЛО ПОВТОРИТИ НА “БІС” СВОЮ ЛЕБЕДИНУ ПІСНЮ!

НУ НІЯК НЕ ВИТАНЦЬОВУЄТЬСЯ БАЛЕТ НА СУЧАСНУ ТЕМУ!

НАДСУЧАСНИЙ ДЕТЕКТИВ

Лейтенант із завмиранням серця переступив поріг знаменитого кабінету.

— Товаришу кандидат кібернетичних наук, член секції мариністів, віце-президент клубу поліглотів, почесний доцент педінституту, заслужений діяч філателії, майстер спорту міжнародного класу, полковник…

— Вільно, юначе, називайте мене просто “Орел-один”, — перебив рапорт чоловік із сивими скронями, втомленими очима і хворим серцем, який сидів за скромним столом поміж локаторами, телеекранами, обчислювальними машинами, магнітофонами, телетайпами і мікрофонами.

— …лейтенант Марко Наївний прибув для проходження практики!

— Ага… Вам двадцять років, ви першорозрядник з боксу, стрільби, легкої атлетики, плавання і дзюдо, любите морозиво і симфоджаз, у вільний час пишете ліричні вірші, не одружені…

— Звідки ви все це знаєте?! — вихопилось у лейтенанта.

— Досвід, досвід, мій юний друже, — посміхнувся “Орел-один”. — А втім, я прочитав ваші анкетні дані. То що будемо робити?

— Хотілося б знешкодити шпигуна…

— Ах, молодість, молодість, — приязно засміявся полковник. — Кипить, поспішає! Ну, добре, добре, спробую щось для вас зробити. Сідайте.

“Орел-один” натиснув якусь кнопку, і відразу ж засвітився телеекран.

— Ви бачите шматок Чорноморського узбережжя, — інформував полковник Марка. — За п’ять хвилин з лагідних хвиль має вилізти імпортний виродок із засекреченими очима.

Лейтенант миттю схопився на ноги:

— Товаришу “Орел-один”, треба негайно летіти туди!

— Навіщо, юначе? Поки випишете відрядження, поки дістанете квиток, шпигун замете свої сліди… — І полковник присунув до себе мікрофон.

— Хто на трубці?! — пожартував він.

— Капітан Кучерявий! — почулось у динаміку.

— Послухайте, капітане, за дві хвилини під Скелею Інфарктів з’явиться шпигун. То ви його не чіпайте, хай просувається в глиб території.

— Єсть!

Марко першим помітив на екрані шпигуна.

— Доповідаю! Агент прибув. У ластах і ластовинні. Одягнений у водолазний костюм типу “болонья-схід”, що розрахований на десять годин автономного плавання.

Полковник підсилив контрастність:

— Слідкуємо далі. Переодягається у полотняний костюм закарпатської фабрики “Стан твій смерековий”. Гроші й ампули ховає за пазуху, автомат — у рукав.