Крижана усмішка - Страница 13

К оглавлению

— Марка зброї “бульдог-морган”, калібр 9 міліметрів, — доповів Наївний.

— Браво, юначе! Чудово засвоїли теорію. Лейтенант зашарівся.

— Переключаємось на іншу камеру. Шпигун має поспішати до найближчої автобусної станції.

Телеекран знову показав агента, який кушпелив алеєю курортного парку. Зненацька назустріч йому кинувся кущ самшиту.

— Непередбачена сітуація, це дружинник, — пояснив полковник.

Тимчасом над правицею шпигуна здійнявся димок. Кущ упав.

— Ай-ай-ай-ай! — закричав Марко.

— Спокійно, лейтенанте, без істерики! Продовжуємо переслідування. Включаю автобусну станцію.

Камера знову упіймала агента. Він взяв квиток, купив для маскування чвертку горілки і подався до кафе-павільйону.

— Замовив гуляш і мінеральну воду! — доповів гострозорий Марко.

— Так, дивіться, лейтенанте, шпигун зробив першу помилку — розбавив горілку мінеральною водою. У нас ніхто цього не робить. То як діятиме шпигун після обіду, лейтенанте?

— Піде в туалет? Логічно. Та ви забули, юначе, що маєте справу з підступним ворогом. Вбиральня упирається в глуху стіну, жодного секретного об’єкту звідти не сфотографуєш. Бачите, шпигун влився в групу екскурсантів, клацає запальничкою, мабуть, фотографує медичний пляж. Полковник знову схопив мікрофон.

— “Чиж-п’ятнадцять”! Говорить “Орел-один”! Передаю контроль над об’єктом “Суб’єкт”. Сідайте з ним до автобуса, супроводжуйте до обласного центру.

— Вас зрозумів! — почулося з люстри. “Орел-один” вимкнув апаратуру.

— Шпигун прибуде до міста Ікс за три години. Згуляємо поки що в доміно, лейтенанте?

… — Офіцерський козел! — ударив Марко кісточкою по столу. — Закриваю гру.

— Що ж, а тепер закриємо підступну гру шпигуна, — Сказав полковник і включив телеекран.

Шпигун якраз сідав у таксі на автовокзалі міста Ікс.

— Куди подасться агент, юначе? — спитав “Орел-один”.

— До резидента?

— Вірно! А резидент живе по вулиці Колгоспній, будинок номер двадцять вісім.”

— Може, мені варто туди підскочити? — спитав Марко.

— Навіщо? По-перше, в холодильнику резидента схована наша телекамера, по-друге… проте дивіться!

Екран показав шпигуна і резидента, які щось жваво обговорювали за столом. Потім резидент вийняв з каструлі ополоника і по-домашньому тюкнув агента в тім’ячко. Той посунувся під стіл…

— От і все, юначе! — весело промовив полковник. — Поздоровляю вас із закінченням операції. Марко Наївний розгублено кліпав очима.

— Пояснюю секрети успіху, лейтенанте! Шпигунський центр повідомив час і місце висадки агента резидентові, а замість нього давно вже працює наш товариш. Він розпитав чергового агента про мету візиту і — ополоником…

Марко спохмурнів:

— Тю… Виходить, дружинник загинув зовсім безглуздо?

— А хто сказав, що він загинув?

— Та ви ж самі бачили, як бідолаха беркицьнувся після пострілу!

— Знепритомнів з переляку. Постріл був холостий.

Наша людина у шпигунському центрі замінила агенту обойму.

Марко зовсім скис:

— Якась фантастична елементарність, тобто… кгм… елементарна фантастика, — промимрив він.

— Ви ображаєте мене, лейтенанте. Погодьтесь, що нам вдалось дотриматися класичних концепцій переважної більшості пригодницьких творів. А література, як вам відомо, відбиває життя. Отож, діяти інакше — значить відняти кусень хліба у наших славних майстрів детективного жанру! Ну, чого ви набурмосилися?

— Коли така петрушка, товаришу “Орел-один”, то я краще зміню фах. Може, в торгівлю подамся, там принаймні є елемент риску…

— Струнко, лейтенанте! Це дезертирство! Ви хочете, щоб я один стрибав із сюжета в сюжет зі своїм хворим серцем, надприродною обізнаністю й унікальною апаратурою? Я лишаю вам тільки один шанс, аби змити ганьбу! У Марка Наївного загорілись очі:

— Я готовий виконати будь-яке небезпечне завдання!

— Чудові слова, прекрасний штамп, — подобрішав полковник. — Дивіться, ось тематичні й архітектурні плани кількох видавництв. Ви повинні таємно вилучити звідти детективну халтуру.

— Доведеться дертися по ринвах, — задумливо відзначив Марко, вивчаючи архітектурні достоїнства видавництв.

— Візьміть кілька своїх віршів, — сказав полковник, — тицьнете вахтерам, якщо здибаєтесь ненароком, — вони графоманів відпускають.

— Дякую за цінну вказівку, дозвольте йти?

— Йдіть, мій хлопчику! Вахтерів не лякайтесь. Та коли вас спіймають автори дефективних детективів, я вже нічим не зможу вам допомогти…

І “Орел-один” потай втер непрохану сльозу.

ІНТЕРВ’Ю З КОЛОРИТНИМ ДІДОМ

— Слухай сюди! — сказав редактор. — Знайдеш колоритного діда. Ну, оновлений психологізм чорнозему, влучне слово про міндобрива, гострий погляд на міні-спіднички, сучасні ідіоми… Одне слово, життя крізь призму віковічної мудрості. Бо ми вже так засушилися на центнерах і гектарах, що живих людей не помічаємо. А вони є!

— Вони справді… мають місце! — підтримав я розмову. — Бо живі таки живуть. А неживі, вони… той… навпаки…

— Що верзеш, що верзеш! — скривився редактор.

— Людина — цілий світ, народ скаже, як зав’яже…

— От-от, у такому самобутньому дусі. Тільки без самогонної лірики.

— Я ж непитущий!

— Всі ви непитущі — на півпальця відро не допиваєте. Щоб від нарису не тхнуло! Щоб усе тонко було, естетично. Пам’ятаєш, як у мене: “Будьмо! — сказав дід Яків, відкоркувавши пляшку мускатного шампанського”.