Крижана усмішка - Страница 14

— То я побіг за шампан… тобто — за відрядженням.

— Паняй… А на чому паляниці ростуть, ти хоч знаєш?

— На дріжджах! — кинув я і прищикнув дверима якесь нечисте слово, пущене мені у спину. Потім виявилось: “урбаніст”.

— …Є такий дід — сказав чорнобривий голова, поправляючи зелений ромбик на лацкані середньоєвропейського піджака. — А ви не з “Перцю” часом?

— Ні. Нам у плані прогресу. Крізь призму діда. Щоб був психологізм чорнозему, міні-прислів’я, афоризми з мікродобрив…

— Ага! Стирання граней… Це дід Павло може. Хоча він більше по критичній лінії. Так чистив мого попередника на загальних зборах, що пір’я летіло. Прокатали на вороних…

— І де ж той нещасний екс-голова дівся?

— Та в область перекинули, в управління.

— А-а…

— То я вас підвезу на баштан до діда Павла, а опісля організуємо прес-бар.

— Кого-чого?

— Прес-бар: пообідаємо, побалакаємо.

— А-а…

Сіли у “Волгу”. Поїхали.

— Телещогли стійко вписалися у пейзаж села, — відзначив я.

— Телевізорів, як гною, — підтвердив голова. — Гною не вистачає.

— Бетон і скло на тлі предковічних верб!

— Ага, нова крамниця, — пояснив голова.

— Як у місті!

— Точно! Теж нічого путнього нема.

— І все ж культура йде вперед!

— Ще й як! Учора наш комірник періщив дружину французькими підтяжками. Замість віжок…

— Асфальт веде село за обрій! — повернув я розмову у позитивне русло.

— Якби ж — лише до ферм замостили. А за обрієм учора всюдихід райшляхвідділу в багні втопився.

— А-а…

Звернули до лісосмуги. Над полем тріпотів велетенський паперовий змій. За ним бігли хлопчаки.

— Наша зміна, — сказав я. — Зоряні мрійники. Майбутні космонавти. Аргонавти всесвіту.

— Механізатори! — засміявся голова. — З інструкцій і вказівок таке диво змайстрували. Один заїжджий кореспондент казав, що з цього змія добрива розсівати можна.

— Здібний журналіст? — ревниво запитав я.

— Талант — допоміг нам дістати трактор-бульдозер “С-100”! А у вас нема часом зв’язків у “Сільгосптехніці”?

— Нема, — буркнув я.

— Жаль, — зітхнув голова. — У нас із трубами для консервного заводу діло труба.

— Дайте заявку, — порадив я. — Є відповідні фонди.

— Із фондів тих хіба що пару пищиків для дітлахів змайструвати можна.

— А-а…

— Тпру-у! — голова — урізав по гальмах. — Приїхали. Курінь посеред баштана бачите? Ото і є літня резиденція діда Павла. До скорого побачення!

Курінь був темний, як студент-заочник. У кутку дід давав хропака.

— Привіт, діду! — гукнув я.

— Салют, старий! — почув я хрипкий бас. На практику, чи що?

— На практику, — схитрував я на користь неупередженого інтерв’ю. — Як життя?

— Мерсі, паскудно. Дай в зуби, щоб дим пішов.

— Та що ви, діду!

— Хохма така, означає — закурити дай. Не чув?

“Перша ідіома”, — подумав я, простягаючи в куток пачку “Прими”.

Чиркнула запальничка. Вогник вихопив з темряви скуйовджену бороду й колючі очиці.

“Від кресала до запальнички”, — зафіксував я у пам’яті психологічну деталь.

— Відстаєш од життя, старий, — критикнув мене дід. — Пристойні люди курять сигарети з фільтром: “БТ”, “Трезор”, “Орфей”, “Варну”, “Опал”,..

— Діду, може, на сонечко вийдемо? — запропонував я, поспіхом намацуючи у темряві свій записничок.

— Пардонуюсь, старий! Радикуліту не боюсь — у мене техаські джинси.

“Взаємопроникнення культур!” — майнула в мене думка.

— Не те нині село, діду, як колись, — підстроювався я. Дід продекламував:

Колись було та загуло! Тепер як крашанка село!

— Як писанка! — вихопилось у мене.

— “Як писанка” — вже хтось використав. Власна образна концепція світу — ось що головне. Така селявуха!

— Хто-що?

— Така селявуха. Знаменита хохма від французького “се ля ві”, що означає — “таке життя”. Не шурупаєш у культурі, бебі!

“Не дід, а золота жила, — затрусився я. — Інтелектуал ріллі!”

— Які думки навіює вам сучасне поле, діду?

— Інтелігентність скрізь своє візьме, хоч у полі, хоч у холі, — відгукнувся дід. — Слухай рядки, які народилися в мене біля силосної ями:

Нас за рентабельність беруть в дрючки,

Нам респектабельність до лампочки!

Відвезем, доярко Дарко,

Шість надоїв молока.

Злізем з МАЗа — дамо газу

І ушкварим гопака!

Шейк! Шейк! Шейк!

“Шейк опущу, бо не повірять, — мізкував я, гарячково занотовуючи поезію землі. — От дає!”

— Відчуваєш, старий, як тонко я ввів сучасний ритм і дух в інтерпретацію а ля примітив? — коментував геніальний дід, — І головне, є підтекст у контексті основного тексту. Лафа для асоціативної критики! Це лише уривок з великого лірико-епічного полотна…

— Ваша думка про культурне будівництво на селі? — кував я залізо мудрості.

— Цю проблему треба вирішувати комплексно, старий: спочатку звести пивний бар, біля нього — більярд, поряд — коктейль-хол…

— Далі бібліотеку і клуб, — підключився я.

— Та ні, цих точок до біса! Потім — кафе-експрес, танцклас…

— А якщо…

— Слухай, старий, ти мені вже набрид! Хиляй по своїх справах, а я вдарю по сну. Мені ще цілу ніч у преферанс різатися — в епіцентрі райцентру залізна компашка підібралася. Гуд баюсь!

…До вагона мене підсаджував голова з усіма своїми помічниками. Дався взнаки прес-бар.

— Не дід, а Гомер! — кричав я. — Нарис напишу. Баладу-репортаж! Есе-ноктюрн!